28 березня у галереї «Коло Заспи» відбулось відкриття виставки «Дар Посейдона». Відлуння історії острова Зміїний та вино тонкого смаку сприяли створенню античної атмосфери, що у найприродніший спосіб доповнювала елліністичні образи вишуканих металевих скульптур «Пегасового батька» — Володимира Іванова. Довкруг стародавньої античної амфори в центрі залу з фотографічних панно Славка Кріка ,омиваючи скелясті острівні береги, здіймались пінні хвилі, і леткий Ахіл в хороводі міфічних коней застиг на фоні пластичних барв Петра Лебединця у предсмертному па за мить до трагічного тріумфу фатального пророцтва.
Фрагмент репортажу.
Великоднього дня у галереї «Коло Заспи» відбувалися дивні метаморфози. Кам`янисті береги острова Зміїного у фотовиконанні Славка Кріка зсувалися і викочувалися геть. За ними витікали різнобарвні довкругострівні хвилі художника Петра Лебединця. Містичні сталеві коні й античні герої Володимира Іванова вибігали навперейми в даль, вивозячи з собою древньогрецьку амфору. Так 19-го квітня відбувалось закриття художньо-фотографічно-зміїно-антично-сталевої виставки «Дар Посейдона», що тривала двадцять три дні.
Належну дань героїчному острову Зміїному віддано втретє. І хоча троїстість є ознакою довершеності, а вернісаж у пристоличній галереї якраз є третім після відбутих уже виставок — першої — на самому острові Зміїному й другої — у Женеві, й у пресі повно відгуків, я таки відважилась розпитувати авторів про передумови проекту і його продовження.
– Пане Володимире, Ви були ініціатором цього всього дійства. Як виправдовуватиметеся? Чому саме острів Зміїний?
– Винуватий не я, – це все Ахілл і Посейдон. Онде бачиш, навпроти картини Петра Лебединця стоїть моя скульптурна композиція – озираюся на «металеву каліграфію»© Володимира Іванова, де Ахіллес, напружившись, з останніх сил, намагається видерти зі своєї п`яти стрілу. – Якщо коротко: коли Ахілл загинув, по смерті поселився на острові Зміїному, котрий йому подарував Посейдон. Міфи розповідають, що тут були ворота в підземне царство. Але це не єдиний слід Ахілла в Україні – ще він залишив по собі Тендрівську та Кінбурнську коси, місто Кілію, обороняв Зміїний від амазонок, був володарем Причорномор`я і взагалі, згідно деяких міфів народися на Азові. Детальніше я вже розповідав про це журналістам, – посміхається Володимир.
– Детальніше я вже читала, й тішилася гарно співставленим картам і назвам, котрим завдяки переконливо сплелись воєдино древньогрецькі міфи, скіфи й сучасність. Ваше захоплення древностями й островом очевидно передалося Славку Кріку і Петрові Лебединцю. Це вас об`єднало у спільний проект, чи не так?
– Ну, про це мабуть в них треба питати.., – ухопився пан скульптор за можливість спровадити мене до своїх колег, аби самому побесідувати з усе прибуваючими відвідувачами галереї.
Тож я виловила спочатку фотохудожника Славка Кріка, у захмарених скелястих хвилепінних пейзажах котрого можна було втопитися. На запитання: «..що для Тебе є Зміїний..?», – відгукнувся з хитрою посмішкою:
– Острів Зміїний, він дуже фотогенічний. Навіть у погану погоду має непривітну, але багату палітру: небо, хмари, хвилі, що постійно змінюються, створюють відчуття надшвидкого плину часу. Його цікаво спостерігати і слухати – нестримні вітри створюють безперервний меолодійний гул. Якби взяти зріз Зміїного, то він нагадує Великодню паску, бо має куполоподібну форму з обривистими стінами. Тут можна організувати центр справжнього екстремального туризму – високі урвища берегів густо порослі довгими нависаючими сплетінями трав, тому метрів п`ятдесят до краю краще не підходити, щоб не зірватися. Ще тут можна або провести надзвичайно здоровий відпочинок, або позбутися всіх грошей за єдину цигарку. Найбільшою подією для мене був день, коли в будинок пошти привезли пиво, я тоді затарився у всі кишені. Словом, треба їхати підготованим до прийняття певних обмежень та картин занедбаного урбану. І намагайтеся не потрапити на острів разом з президентом, бо інакше ризикуєте простирчати у катері на хвилях всю ніч, поки між собою розберуться охорона гаранта й прикордонники, і вам дозволять висадитись на острів, – останню історію-напучування Славко-очевидець розповідає вже півжартома, мабуть, тому, що вона у минулому.